Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

а худорляві − повненькими й навпаки? Хтозна. Але ця незбагненна сила давала кожній людині певне уявлення про досконалість, а потім із точністю до навпаки нагороджувала її тілом, характером, звичками.

Якою була Каміла за життя, Метр не знав, та й не годиться Тут таким цікавитися. У Країні всі є собою. Кожен виходить із власної в’язниці й навіки про неї забуває. Проте виявилося, що не навіки й не всі.

− Ти ж здогадуєшся, що я насправді не така, якою ти мене бачиш? − Жінка ретельно добирала слова. − Як ти вважаєш, якої я національності?

− Гадки не маю, − чесно відповів Метр.

− Ти б міг колись уявити, що я татарка?

Чоловік цілком міг би уявити її хоч афро-американкою.

− Звісно міг би, ти ж знаєш, що це реально. Каміла роздратувалася.

− Я не про це. Міг − то міг, але чи здогадувався, що я власне татарка?

− Я ніколи про це не думав, − сказав Метр, але вже почав потроху розуміти, до чого вона веде.

− А от вона відразу побачила. Ні, вона не побачила моєї зовнішності, а ніби збагнула суть. Як таке може бути? Навіть ти цього не можеш.

Чоловік мовчав. Він справді ніколи цього не міг. Чи просто не хотів. Словом, не пробував.

− А ще вона не побачила моєї руки, − уже тихіше мовила Каміла й поглянула на відсічену дзеркалом культю.

− Я теж її не бачу.

Це мало скидалося на жарт, тому жінка ще дужче роздратувалася.

− Не бачиш, бо її нема. А дівчисько, певно, бачить, бо не звернуло жодної уваги. Я махала перед нею руками, діставала книжки з полиць, і, думаю, брак кисті вона б мала помітити.

− А може, вона просто вихована й не хотіла ставити тобі неприємні запитання?

− Може, й так. Але навіть якби вона вирішила не говорити про це, то навряд чи зуміла б приховати емоції, уперше побачивши мій обрубок. Але в неї був цілком незворушний вираз обличчя.

− Що ж, − бадьоро мовив Метр, − якщо ти права й дівчина таки незвичайна, то нас можна привітати. Це щось небачене, отже, настає час змін. Це ж прекрасно.

− Не знаю…

Жінка радше занепокоїлася, ніж зраділа. Не всі люблять зміни.

− До речі, де вона? − поцікавився Метр.

− У тебе в кабінеті. Я вирішила, що нічого не станеться, якщо залишу її без нагляду. Уже три години вона читає свій роман і, схоже, не збирається відволікатися.

− Що ж, пора з нею поговорити.

І вони вирушили до кабінету.

− Не знаю, чи варто, та все ж запитаю, − мовила Каміла невпевнено, бо розуміла, що вона сьогодні й так занадто допитлива, і хтозна, як відреагує на це Метр. − Я не була на засіданні, тому не знаю, про що там ішлося. Та мені б хотілося знати, що ти мав на думці, кажучи, що твоя затримка пов’язана з тими, хто мав би нам допомагати.

Чоловік зупинився й обернувся до Каміли, яка йшла за ним і, може, саме тому, що не дивилася йому в очі, наважилася на це запитання. Метр, який іще кілька хвилин тому мав безтурботний і щасливий вигляд, здається, занепокоївся.

− Щось дивне коїться в Реальності, Каміло, − мовив він, і такої відвертості жінка не очікувала. Завжди стриманий, Метр ніколи не видавав своїх почуттів, надто коли це був страх чи нерозуміння певних явищ. − Я не казав про це на засіданні, але відчуваю, що має щось статися.

− А як же ти це відчув? Щось змінилося?

− Може, мені це лише здається, але чи не помітила ти, що Їх приходить до нас дедалі менше?

Каміла розуміла, про що йдеться. Так, давно вже не з’являлися в Нічгороді новопристалі, і та дівчина стала для всіх мов свіжий вітер у пустелі. Але це нормально, адже їх не може бути багато, інакше вони б утратили свою унікальність.

Метр, немов прочитавши Камілині думки, продовжив:

− Я хочу наголосити на слові «приходить». Насправді Там їх не меншає. Але до нас їх щось не пускає. Якась сила стоїть на заваді. Я не можу її виявити, не можу збагнути її суті. Але дивно: що більше небайдужих у Реальності, то менше вони доступні для нас. А ти розумієш, чим це загрожує?

− Чим? − Голос жінки тремтів, вона розуміла…

− Їх може стати занадто багато Там. Вони самі не усвідомлюють своєї сили, а в Реальності вона може виявитися руйнівною. А що станеться, коли зникне Реальність?

Це питання не потребувало відповіді. Чи могла Країна існувати без Реальності? Чи може людина існувати без їжі? Чи може вогонь існувати без повітря? Чи може письменник існувати без натхнення?

Ще кілька секунд вони постояли, дивлячись ніби одне на одного, а насправді в нікуди. Метр перший розвернувся й попрямував до дверей свого кабінету.

− Коли я побачив цю дівчину, − уже іншим, трохи спокійнішим тоном сказав він, − чомусь подумав, що вона має принести якісь зміни. Нехай навіть на гірше − це все одно добре. Адже ми не можемо просто чекати, поки хтось вирішить усе за нас. Я не помилився в дівчині, бой ти, бачу, помітила її незвичність, якусь незбагненну силу. Ходімо, спробуймо розібратися.

Я так захопилася читанням, що й не помітила, як вони ввійшли. Дивно, як можна захопитися читанням власної книжки, адже це ти її написав, отже, маєш напам’ять знати, про що там ідеться. А я наче й розумію, що все це мої думки, бо саме такий один із тисячі моїх варіантів роману, та водночас наче й не я це писала. Мої вислови, мої фрази, навіть слова-паразити, проте вони ж ніколи не були впорядковані. А тут усе розкладено по поличках − хронологічно, чітко, вишукано, грамотно. Певно, якби це таки писала я, то саме так би й зробила, бо тут угадувався мій стиль і спосіб мислення. Але ж я насправді ніколи цього не робила!

Поки я їх помітила, минуло, певно, чимало часу. Хоча я вже зрозуміла, що тут або не існувало поняття часу, або на нього просто не зважали. Для них важило тільки те, що відбувалося поза часом, решта не мала значення.

Якби я зустріла цю парочку в минулому житті (хоча я ще достоту не вирішила, де перебуваю: у новому житті чи це просто черговий етап старого), то